ЛИПОВЕЦЬКИЙ ВІСНИК плюс Неділя, 22 липня, 04:07

Незвичайна історія вінничанина. Він повністю осліп, але опанував омріяну професію
Неділя, 22 липня 2018, 04:07
В 30 років він почав втрачати зір. Замість світла, кольорів та обрисів предметів, залишилась лише сірість. Він не хотів усвідомлювати, що не побачить, як виглядає його найменша донечка, не хотів миритись з тим, що потрібно вчити шрифт Брайля, бо зір вже не повернеться ніколи… Дива не сталось. Останній промінчик світла згас в очах Анатолія Івановича 7 років тому. Після періоду розпачу та розчарувань, чоловік навчився жити у світі без світла. 21 рік він пропрацював вчителем біології в УТОС. Коли із запровадженням інклюзії школу закрили, залишився без роботи. В 48 років Анатолій Іванович Процишин опанував професію, про яку мріяв з шкільних років. Після спеціальних курсів в центрі реабілітації «Поділля», чоловік працює масажистом в фітнес-клубі. Він з любов’ю розповідає про свою дружину і дітей та дякує Богу, що вони у нього є.

- Я зір втратив повністю у 1999 році. Мені було тридцять років, коли я вже повністю нічого не бачив. На змаганнях з першості України по дзюдо отримав травму – суперник з розвороту ліктем мені в очницю з усієї сили вдарив. З цієї травми все почалось. Потім кілька операцій одна за одною, але без результату…

- Тобто, зір Ви втрачали поступово, за декілька років після тієї травми?

- Ну, як то кажуть, він гаснув. Так швидко і непомітно, він зникав. Зараз я не знаю чи день чи ніч, є сонце, чи немає, я лише відчуваю його тепло. Перед очима просто сірий, неприязний колір. Таке щось незрозуміле. Буває так, він різними такими то світлішими, то темнішими плямами. Інколи буває жовтий колір, тоді якось аж на душі тепліше стає… Не знаю від чого це залежить.

- А сни Ви бачите кольоровими?

- Так, сни кольорові. Причому з людьми, яких я раніше бачив або й незнайомці. Я їх бачу так, як потрібно. Я бачив висотні будинки, хмарочоси, ліси, дороги, автомобілі, людей, тому в мене, здається, через це повноцінні сни.

- Ви за фахом вчитель. Вінницький педуніверститет закінчували?

- Так, закінчив й одразу влаштувався на роботу в УТОС. Працював 21 рік вчителем біології у дітей з вадами зору. А потім цю школу закрили, бо відкрили інклюзивні класи у загальноосвітніх школах. Я залишився без роботи. Пішов на біржу, там мені казали: «Посеред року дуже складно знайти роботу вчителя». Мене питали: «Ну, можливо, ви ще щось вмієте?» Я кажу: «Вмію масаж робити. Я все відчуваю. І руками, і серцем, але у мене немає диплому». Тоді мені співробітниця центру зайнятості, яка займалась інвалідами, дала телефон роботодавця. Перетелефонував, вони спитали, що до чого, чи є у мене досвід роботи, диплом, я сказав: «Немає». Мені відповіли: «Ви нам не підходите». От на цьому мої всі спроби знайти роботу масажиста закінчилися.

- Але врешті Ви знайшли роботу, про яку мріяли. Як дійшли до неї?

- Якось мене колега, яка теж в УТОСі працювала вчителькою української мови, каже: «Пішли, будемо навчатися в реабілітаційному центрі, там можуть спеціальність дати». Я кажу: «То яку ж вони мені спеціальність дадуть?». А вона говорить: «Ну чого ти такий? Там цікаво, там багато цікавих людей, там будуть лекції, семінари, якісь тренінги. Ти все одно сидиш вдома, нічого не робиш, пішли, трішечки розвієшся». Прийшли туди. Там Роман Леонідович Штогрин зібрав всіх, посадили нас за стіл, і почались розмови: «з дівчатами, зрозуміло, будуть вчитися на в’язальниць, а Ви, Анатолю Івановичу?». Я кажу, що на в’язальницю точно вчитися я не буду. Вони жартома: «А чого?». Кажу, що це точно не моє. Якщо нічого нема, я, напевно, піду. Тоді мені кажуть: зачекайте, в нас є дуже великий вибір спеціальностей, і називають їх зо тридцять. Я кажу: «Роман Леонідович, жодна з них мені не підходить». Він каже: «Добре, пропонуйте своє». Кажу, що ще із юності маю давню мрію працювати масажистом, але в центрі зайнятості сказали, що без диплому на роботу не беруть. А він каже: «Добре. Подумаємо над цим питанням, можливо наймемо спеціалістів». Через місяць вони зателефонували – для мене розробили спеціальну навчальну програму. Два місяці, щоденно я займався з вчителем. Кожного дня безпосередньо «вчитель – учень». Було дуже цікаво, чудово, все класно у цьому центрі.

- Вам відразу допомогли знайти роботу?

- Минув тиждень-два. Ми з Романом Леонідовичем тримали зв'язок, і він казав, що сьогодні зустрічається з одним роботодавцем, завтра з іншим, можливо, щось якраз вийде. А ще він питав: «Де б Ви хотіли працювати?». Я йому казав: «краще, щоб це була не лікарня. Добре, якби це був фітнес-клуб. Тому що я сам спортсмен, і люблю здорових, успішних людей, які хочуть бути гарними». Десять роботодавців у Вінниці йому відмовили. Як тільки чули, що незрячий масажист, відразу: «Ні». Їх це лякало. Не знаю, чому так.

- Врешті Вам дали роботу в фітнес-клубі «Атом». Скільки вже тут працюєте?

- Три місяці. Тут чудовий колектив. Всі молоді, гарні й креативні. Такі спортивні. Мене сприймають нормально.

- А на роботі Вам потрібна допомога, дійти до кабінету, приготувати робоче місце…?

- Ні, взагалі. Мені один раз показали, де що знаходиться, де кабінет, де рецепшн, душові, сауна... Я лише не можу запам’ятати, як розташовані тренажери. Тому в тренажерний зал я сам не йду, щоб не отримати штангою по лобі. А так, все, що стосується моєї роботи з масажу: переодягнутися, прийти в кабінет, підготуватись до роботи… Це все я виконую без сторонньої допомоги, дуже легко.

 

- А як Ви дістаєтеся до роботи?

- З сином ми забігаємо за п’ять хвилин, тому, що він високий, майже метр вісімдесят, і в нього крок більший. З дружиною чи з донькою, ми десь за хвилин сім йдемо. А якщо сам, то годину - потрібно вийти, сісти на трамвай, їхати одну зупинку, виходити на Ющенка, іти сюди (вул. Костянтина Василенка – ред.). Слава Богу, що у мене є троє дітей і дружина. Хтось із них один обов’язково мене заводить. А назад, назад по-різному буває. Я вже не поспішаю,тут вже може хтось і попутно йти, завести, або мої.

- Тобто, дорогу до роботи вивчили?

- Справа в тому, що цю дорогу, про яку я говорив, що долаємо її за п’ять хвилин, я вивчити не можу. З тієї причини, що немає орієнтирів. Мені потрібен бордюр, який має якийсь конкретний напрямок. Як, наприклад, по вулиці Дачній я йду до трамваю. Там суцільний бордюр, який веде до дороги, потім я переходжу через дорогу, сідаю на трамвай і їду. А тут доводиться іти між будинками,і там практично ніяких орієнтирів нема.

Взагалі, якщо я сам кудись йду, то мені постійно треба думати лише про кінцеву точку і цей шлях. Зосередитися на самому шляху. Ні про що інше думати, боронь Боже, тому що, якщо я тільки подумаю, я тут же гублюся.

- Ви були здоровою людиною, у Вас дружина, троє діток. Як пережили стрес і знайшли в собі сили жити далі, але в зовсім іншому для Вас світі?

- Не знаю, це довгий, тернистий шлях. Я навіть про суїцид думав, якраз тоді, коли я після змагань почав втрачати зір. Я був десь натяком згадав про це, то дружина на мене тяжко сварилася, казала: «От що ти собі думаєш таке. В тебе я є, в тебе є троє дітей. Нам їх треба ростити, треба одружити. Все буде в нас добре, побачиш». Тобто, вона мене не покинула, як часто буває коли, якщо чоловік став інвалідом... Вона з цим почала жити, і я з цим почав жити. Поступово. Я до цього звикав дуже довго. Я не втрачав надію на те, що цей зір все-таки повернеться. Я через це не міг довгий час вивчити шрифт Брайля, оцей, що для сліпих. Дуже важко мені було, тому що там все навпаки, там все перевернуто. Якщо ми тут пишемо зліва на право, то там ми пишемо з права на ліво. Перевертаємо, потім читаємо зліва на право. Загалом, от такий ось перевернутий світ в голові. Всі ці крапки треба запам’ятати. В мене надія була, що зір повернеться. Але він не повернувся, і я вже почав у більш-менш реальному світі жити. Вже, мабуть, років десять минуло, коли я зрозумів, що він не повернеться.

- Зараз Ваші діти дорослі, живуть разом з Вами?

- Найстаршій доньці – 25, сину, 23, найменшій 19 років. Живемо всі в однокімнатній квартирі. Це батьки нам її купили ще в дев’яносто п’ятому році. Так ми там живемо.

Вiнниця.info

Статті
ЕЛЕКТРОМОБІЛізація!!!
Людство стоїть на порозі керованого термоядерного холодного синтезу. А використання енергії сонця, вітру та води стало не просто реальністю, а глобальним трендом, котрий ліг в основу Паризької угоди зі скорочення шкідливих викидів і обмеження глобального потепління до 2050 року. Сьогодні людство переступає межу нових технологій переміщення людини в просторі.
Что нужно сделать Украине для создания умных городов?
Умные технологии все чаще на слуху — часы, бытовая техника, дома и даже целые города... За ними — будущее. Более того — и настоящее тоже. Ведь они среди нас и развиваются так же стремительно, как и интернет вещей (IoT). И невозможно не заметить, как они воздействуют на муниципальные услуги по всему миру
Как не нужно действовать в кризисной ситуации: чему неаграриев может научить распространение вируса АЧС
Практически ежедневные сообщения из регионов Украины об очередной вспышке африканской чумы свиней (АЧС) любому человеку не из агробизнеса хочется как можно быстрее пролистать и забыть. Но если посмотреть на ситуацию со стороны, в ней можно увидеть не только несчастных свиней, но и кейсы для антикризисной работы любого бизнеса

Читати всi >>>
Курс валют
Курс валют на портале Finance.UA